Є люди, чий внесок у спільну справу залишається назавжди вагомим. Вони своїм природним хистом, працелюбністю, наполегливістю та спрямованістю на досягнення найвищих вершин згуртовують навколо себе інших сповідувачів своєї ідеї і пліч-о-пліч ідуть до неї, згораючи яскравим смолоскипом на обраному серцем шляху.
Ці слова певною мірою стосуються заслуженого тренера СРСР Ігоря Євдокимовича Турчина, якому нещодавно виповнилося б 80 років, але вже минуло понад два десятиліття як він відійшов у вічність.
Тривалий час його життєвий шлях був пов’язаний з Подільським краєм.
Народився Ігор 16 листопада 1936 року в с. Софіївка Ново-Бузького району Одеської області в сім’ї службовця. Вже через рік Турчини переїжджають до Києва у зв’язку з направленням глави сімейства на роботу до Міністерства сільського господарства. З початком Великої Вітчизняної війни батько у діючій армії, а діти з матір’ю евакуюються за Урал. У 1944 р. після звільнення України Турчин-старший повертається до праці на попереднє місце роботи. Того ж року Ігор пішов у перший клас. У 1947 р. батька призначили начальником Тернопільського обласного управління сільського господарства, і невдовзі сім’я переїжджає до Тернополя. Проте на цьому «мандри» не закінчилися. Далі були ще Хмельницький і Житомир. Спортом Ігор почав займатись в 1951 році навчаючись в Хмельницькій СШ №6, захопився баскетболом. Після закінчення 9 класу був черговий переїзд. У 1954 році здобув середню освіту після навчання в Житомирській російській школі №3, виявивши при цьому добрі та відмінні знання. Вирішив присвятити себе сільському господарству.
Після закінчення в 1955 році Крошенського технікуму плодоовочівництва, склавши вступні екзамени до Житомирського сільськогосподарського інституту, він не пройшов за конкурсом.
Того ж року змінив профіль своїх уподобань та вступив на факультет фізвиховання і спорту Кам’янець-Подільського педінституту разом з 4 товаришами з Житомирщини. Із двома з них — Леонідом Волковим та Володимиром П’яних, які осіли на проживання в Хмельницькiй області, підтримував дружні відносини протягом всього життя. Навчаючись в інституті, приймав активну участь в художній самодіяльності в якості конферансьє та співака. Після успішного складання державних екзаменів Турчину І. Є. було видано «червоний» диплом вчителя фізвиховання, анатомії і фізіології людини.
Тоді ж разом з батьками переїхав до Києва і влаштувався на роботу в ДЮСШ №2, де йому запропонували на вибір дві секції — гандболу або настільного тенісу. Ігор Євдокимович вирішив тренувати дівчат-гандболісток.
Був у всьому максималістом. Якщо одягатися – то яскраво й елегантно. Якщо їсти – то смачне. І хоча раніше гандболом не займався, одразу поставив перед собою мету створити не просто команду сильних спортсменок, а колектив дружніх, зацікавлених, всебічно розвинутих людей. Для цього він обійшов майже всі школи Жовтневого району столиці, запрошуючи на тренування найперспективніших, відсіював, як через сито, залишаючи родзинки, перлинки. На першому тренуванні заявив дівчатам, що зробить з них зірок світового гандболу. Дуже цікаво організовував заняття. Залюбки грали і в баскетбол, і волейбол, і бігали, і займались гімнастикою, і все це робили з м’ячем. З ним було весело, хоч він проявляв принциповість і вимогливість. Дуже сердився, якщо спортсменки без поважних причин пропускали тренування. Коли ж бачив, що дівчинка талановита, вмовляв навіть батьків, щоб їхня дитина регулярно відвідувала гандбольну секцію, а не прогулювала. Зокрема, так було з Людою Бобрусь й Галиною Захаровою. Кілька разів відвідував і батьків Зінаїди Столітенко, що стала в 1965 році його дружиною, і була визнана найкращою гандболісткою ХХ століття. А тоді переконав їх, що саме гандбол дуже перспективна для доньки справа.
Згодом дівчата стали основою гандбольного клубу «Спартак», який він створив у 1962 році, і відтоді очолював аж до 1993 року.
До 1963 р. вихованки Турчина фізично зміцніли, багато вже вміли на гандбольному майданчику. Невдовзі їм вже не було рівних серед ровесниць не тільки в республіці, але й у всьому СРСР. У 1969 році київський «Спартак», обігравши в додатковому матчі московський «Луч», вперше в своїй історії став чемпіоном Радянського Союзу. А невдовзі команда стартувала вже в Кубку Європейських чемпіонів. 4 квітня 1970 р. киянки завоювали цей найпрестижніший континентальний трофей.
Всього ж київський «Спартак» під керівництвом І. Є. Турчина виграв 20 чемпіонатів СРСР і 13 кубків європейських чемпіонів.
З 1971 по 1988 р. очолював збірну Радянського Союзу, яка двічі завойовувала звання чемпіонів Олімпійських ігор (1976, 1980 рр.), бронзових призерів (1988 р.), двічі вигравала чемпіонати світу (1982, 1986 рр.).
За високі показники на міжнародній арені «Спартак» і його тренер були внесені до Книги рекордів Гіннеса. За даними Європейської гандбольної федерації цей київський клуб і до нині займає перше місце в рейтингу жіночих команд Європи.
Варто відзначити, що навіть отримавши міжнародне визнання (кращий тренер світу 1976 року, заслужений тренер УРСР, СРСР, кандидат педагогічних наук), Ігор Євдокимович майже щороку приїжджав на Хмельниччину з Києва зі своїми прославленою командою. Він проводив тут навчально-тренувальні збори, товариські ігри з місцевими гандбольними, в т. ч. чоловічими командами з Хмельницького, Кам’янця-Подільського, Красилова, популяризуючи цю гру в нашому краї, а також зустрічався з друзями. Чимало гравців знаменитого “Спартака”, зокрема М. Літошенко, Л. Порадник, Г. Захарова та дружина Турчина – Зінаїда, закінчили Кам’янець-Подільський педінститут. Ігор Євдокимович мріяв і сподівався, що в Хмельницькому колись обов’язково буде створено професійну гандбольну команду, яка стане флагманом подільського спорту. Саме тут,у 1985 роцi в 14-рiчнiй дiвчинцi з місцевої ДЮСШ-1 Ларисi Заспi він побачив талановитого гравця i запросив у Київ до РВУФК, з часом вона стала найтитулованішою гандболісткою часів незалежності України: капітаном національної команди України, що завоювала бронзу Олімпіади 2004, чемпіонкою світу серед молоді володаркою кубків кубків серед жіночих команд Європи, одинадцятикратною чемпіонкою України в складі запорізького «Мотора».
Наразі в Хмельницькому є жіноча гандбольна команда «Хмельничанка», яка нині вона перебуває серед лідерів вищої ліги.
Геній тренера Турчина важко переоцінити, адже перший же набір дівчат до команди (їм тоді було по 13) став олімпійським. Тренуючи за своєю індивідуальною програмою, він використовував трьох тисяч різноманітних вправ і завдань. Багатогранна і сильна особистість, організатор, тренер, ділова людина. Акуратист і гурман.
Він мав свій підхід до тренувань, одним з основних принципів стало дотримання суворої дисципліни.
Хвалив гравців рідко, а сварив при всіх, щоб було соромно.
В той же час – це відверта, надзвичайно доброзичлива людина, яка обожнювала своїх дівчат. Їхні батьки йому повністю довіряли – знали, що тренер перш за все зробить з них людей. Усі вони здобули освіту, фах, престиж, мають свої житла, сім’ї. Чого це йому коштувало, можна лише здогадуватись.
61 вихованка Ігоря Євдокимовича має золоті медалі чемпіонатів СРСР, а 29 зберігають нагороди з Олімпійських ігор та чемпіонатів світу.
На Турчина постійно тиснули, щоб переїхав до Москви, але він був патріотом України й завжди відмовлявся. Після першої перемоги на Олімпіаді 1976 в Монреалі йому пропонували великі гроші за роботу в Америці. Тоді він мало не влаштував скандал.
Були в його житті і важкі моменти. По суті сфабрикована на Олімпіаді 1988 р. в Сеулі поразка від господарок в один м’яч, коли в день матчу несподівано змінили суддівську колегію.
Підсумкова “бронза” для команди СРСР вважалася московськими чиновниками провалом. Його почали гнобити на всіх рівнях, відсторонили від збірної. Все це підірвало його здоров’я і змусило поїхати працювати за кордон. Сталося так, що треба було негайно робити операцію, на яку необхідно було 25 тисяч доларів. А таких грошей у всесвітньо відомого тренера не було. Не допомогли ні профспілки, ні Держкомспорт. А ось норвежці відгукнулися. На той час в Ігоря Євдокимовича було три інфаркти. Після курсу реабілітації, пропрацював всього 8 місяців з клубом “Філхаммер” і, не дочекавшись закінчення строку 3-річного контракту, повернувся в Київ. При цьому норвезька сторона не висунула йому ніяких вимог. У 1992-1993 рр. очолював ще й національну збірну вже незалежної України з гандболу і вивів її у фінал чемпіонату Європи.
Легендарний тренер помер на “бойовому” посту.
Поїздка до Бухареста 7 листопада 1993 року на матч 1/8 фінала Кубка Європи ЄГФ між “Спартаком” і румунським “Рапідом” стала для нього останньою.
У Ігоря Євдокимовича Турчина було чимало найрізноманітніших нагород (ордени “Трудового Червоного Прапора” – два, “Дружби народів”, “Знак Пошани” та інші), але найбільш заслуженою відзнакою його неперевершеного таланту залишається пам’ять про нього у колі багатьох друзів, послідовників, сподвижників спортивного руху, хто поряд з ним торував до омріяних вершин. Протягом тривалого часу в Києві щорічно у вересні відбувався на честь видатного тренера міжнародний турнір «Кубок Турчина» на рівні національних або клубних гандбольних жіночих команд. Цьогоріч, в пам’ять Турчина відбудеться низка заходів, зокрема планується 18 листопаді на міжнародному фестивалі у Мілані прем’єрний закордонний показ документального фільму «Виграти все», зйомки якого відбувались в Києві, Кам’янець-Подільському та Бухаресті.
Віктор Флентін